А коли таке життя надокучило б, він повіз би Сію в Мадар, щоб вона побачила Мадарського вершника — чудовий пам'ятник часів Першого болгарського царства, вікодавньої болгарської слави. Він показав би їй і старовинний природний амфітеатр у скелях, зарослих плющем та червоним мохом, з гігантським кам'яним дашком, піднесеним високо в небо. Завдяки величезним розмірам нагромаджених одна на одну стрімких і гладеньких скель людське око улягає тут дивній ілюзії: якщо Авакум відійде лише на двадцять кроків від Сії, амфітеатр здаватиметься маленьким, навіть крихітним, наче кегля для гри. Ілюзія, оманливість якої він з великим задоволенням збирався пояснити Сії... Потім вони поїхали б у Преслав, до руїн Абоби й Пліски,— в місця, де він довбав землю кайлом та заступом, і ще трохи далі,— мабуть, через Тирново, щоб хоч раз пірнути у води рідної Янтри, босим і розхристаним викурити люльку під старими виноградними лозами біля батьківської хати...

Такі були його плани місяць тому. А потім з заводу електроапаратури прибув веселий інженер-електрик, і якийсь раптовий суховій наче здув к бісу всі його плани та задуми. Авакум не знав, за чим жалкувати більше: за дівчиною чи втраченою можливістю порибалити на річці Ропотамо, посидіти біля великого багаття, викурити біля намету люльку. На світанку, перш ніж Авакум поринув у сон, у нього майнула думка: попроситися в експедицію, що її мала намір організувати найближчими днями археологічна секція Академії наук. Три тижні на розкопах, серед зсувів та каміння — справжнє полювання за старовиною — якоюсь мірою винагородило б його за те, що люлька зосталась невикурена. Але і цей проект полетів к бісу, і не через якісь там сентиментальні причини,— просто «тихий фронт» несподівано запропонував йому справжнє, велике й значне полювання, двобій до загину з невидимим ворогом.

Виїхавши на Момин перевал, Авакум зупинив мотоцикл на узбочині шосе, вибрав зручне місце — невеличкий кущ, припасував кишенькове дзеркальце між гілками і почав швидко готувати собі новий «паспорт».