Замаскований отак, Авакум скочив у сідло і, подолавша повороти, які траплялися на перевалі, зі швидкістю сто кілометрів па годину помчав у напрямку Пазарджика.
Він сподівався наздогнати капітана Славі Ковачева десь посередині шляху на Батак, але, здається, його колега теж мчав з не меншою швидкістю. Тільки біля водоймища, далеко попереду, Авакум помітив його машину і кинувся за нею, сигналячи клаксоном — крапками і тире — слово «стоп». Луна підхоплювала і несла далі хрипкі звуки сирени. Але все це лунало неясно, глухо, бо в крапки і тире вривався рев мотора, та й гірський вітер гудів і вив в ущелинах, мов літак.
А по рівній синій поверхні водоймища спокійно плив, наче стояв на місці, то сліпучо-іскристий, то чорнильно-темний човен з вітрилом, наче підняте в небо крило. Авакум, хоч і був захоплений переслідуванням, на мить повернув голову, глянув на ясну блакить, що м'яко сяяла ліворуч від шляху, і чомусь зітхнув. Чи не тому, що в цій частині гір повітря вологе й солодкувате від розчинених у ньому пахощів глиці. «Замість Золотих Пісків ми з Сією могли б чудово провести тут тиждень»,— подумав він, але раптом нахмурився і з невластивою йому нервозністю ввімкнув газ: долаючи підйом, мотоцикл втратив інерцію і почав задихатися.
Не доїхавши один-два кілометри до розтоки, де шлях повертав на Момчилово, капітан Ковачев почув рев Авакумової машини. Він спробував відірватися, але не встиг: мотоцикл Авакума з тріском і гуркотом промчав повз нього, обігнав на сотню кроків і загальмував. Колеса заскрипіли, і мотоцикл став.