Методій Парашкевов часто полював у місцях на схід від Зміїці й, повертаючись, майже завжди проходив через подвір'я будинку, де містився військово-геологічний пункт. То був дуже зручний для нього шлях, бо вів навпростець до хати Балабанихи, де вчитель квартирував. Учителя Парашкевова кожен знав як доброго мисливця, У якого метке око. Недарма Балабаниха має один кунтушик на заячому хутрі, другий — з лисячим коміром. Майже ніколи Парашкевов не приходив голіруч. Він не любив частувати горілкою, а дичиною пригощав від щирого серця: цього літа обидва старшини кілька разів куштували заячої печені. Мисливець завжди, стрибаючи з горбка, зупинявся біля поста, щоб перекинутися слівцем. Бувши людина вчена, він ніколи не зазнавався, завжди знаходив про що погомоніти. Особливо любив він розповідати про звірів: про хитрощі лисиць, про повадки вовків. І Стоян не лишався в боргу — розповідав йому про сільські звичаї у південно-західних районах, про те, яких пісень співають на весіллі, на хрестинах, як молоді невістки печуть баніту [Баніца — листковий пиріг, звичайно з бринзою], яка солодка жовта горілка з груш і як легко п'ється міцне вино з винограду «Отелло».

Того вечора вчитель Парашкевов переходив подвір'я без рушниці. Було пізно. Велика Ведмедиця вже хилилася до Дунаю, а з боку Карабаїру палахкотіло і гуркотіло, немов падали гори. Вчитель цього разу — річ для нього зовсім незвичайна — чомусь так поспішав додому, ніби його чекали там дружина та діти. Кинув два слова й пішов. Стоянові стало сумно. Щоб розвіятися, він сягнув у кишеню по сигарети, але не встиг вийняти пачку. Якоюсь залізякою вдарило його ззаду в карк... І тепер... замість зустріти ранок на посту, він прокинувся, на превеликий сором, у чужому ліжку...

Якийсь час ми дивились один на одного, ніби чужі. Мовчали і вслухались у власне дихання. Потім майор труснув головою, наче зганяв муху з носа, й нерішуче спитав: