— Ти, Стояне, певний, що тебе вдарив учитель? Ану, подумай краще: чи не ховався, бува, поблизу хтось інший?

Стоян нахмурився.

— Товаришу майор,— сказав він,— подвір'я, ви ж знаєте, голе, як долоня. Тільки берест посередині, й більш нічого. Коли вчитель стрибнув з горбка, я стояв під берестом. Навколо ні душі.

— Гаразд.— Майор зітхнув і глянув на нас.— А як уявити, що нападник ховався за хвірткою? Тільки вчитель пішов, він одразу ж заскочив на подвір'я і вдарив тебе. Хіба це неможливо?

— Чому ж неможливо? — розвів руками голова.— Навпаки, дуже можливо!

Стоян зітхнув, він здавався стомленим, повіки його знову заплющилися.

— Зовсім неможливо, товаришу майор,— прошепотів старшина.— Від хвіртки до береста така відстань, що коли б людина навіть пробігла її, то й тоді за цей час можна і сигарети дістати, і закурити, і затягтися тричі... А я тільки встиг сягнути до кишені... Навіть сигарети не вийняв.

Він замовк, голова його похилилась. Кузман Христофоров знизав плечима.

— Ясно як білий день! — сказав він.

— Що ясно? — подався трохи вперед голова кооперативу. Його закруглене підборіддя тремтіло від хвилювання.— Як це ясно? — Він помовчав якусь мить.— Ти знаєш, хто такий вчитель Методій Парашкевов?

— Я нічого не знаю,— відповів Кузман, втупившись очима в підлогу.— Міліція розбереться!

Майор підвівся, смикнув поли мундира і повернувся до старшини Георгія, застиглого мов кам'яна статуя, біля вікна.

— Затримай вчителя Методія Парашкевова,— кинув майор, намагаючись не дивитись на голову,— а кімнату опечатай сургучем і скажи господарям, що вони відповідатимуть, як хто ввійде в його кімнату раніше, ніж прибуде слідчий з міста. Зрозумів?

— Зрозумів, товаришу майор! — відсалютував Георгій і побіг через подвір'я.

Півень тітки Спиридонихи сердито загорлав йому вслід.

Я взяв руку пораненого, щоб перевірити пульс, коли з вулиці почувся важкий рев мотора — прибув ваговоз із Ликіте.