Помічник Бонна Ічеренського — гірничий інженер Кузман Наумов Христофоров. Я і сам стриманий від природи, але стриманість Кузмана перевершувала мою чи не в тисячу разів. Він був напрочуд похмурий — тут з ним ніхто не зрівняється. Високий, сухорлявий, з передчасно посивілим волоссям, з сірими, мов охололий попіл, очима, з блудним поглядом, що наче все охоплював і водночас нічого не помічав. Таку зовнішність мав гірничий інженер — зовнішність дивака. Він ходив у модному, але не випрасуваному костюмі, в дорогому взутті, якого рідко торкалася щітка, а сорочки його, де під брудним коміром здебільшого була чужа етикетка, пахли потом і тютюном.

Я теж мовчун, хоч дехто чомусь думає інакше. Але мовчазність Кузмана особлива — непривітна, схожа, якщо ветлікареві дозволено висловитись образно, на похмурий осінній пообідній час. Вона відштовхувала, гнітила. В інженерових плечах, у жилавих руках, у міцній шиї відчувалася сила, хоч рухи його були повільні, мляві, а голос звучав глухо, наче видобувався з укритого болячками горла.

Тоді я думав, що цей чоловік пережив або переживає тяжкі любовні муки. Пригадую, кілька років тому, коли одна знайома дівчина одружувалась, мій голос раптом втратив усю свою гучність, наче в мене з'явилися гланди. Не було охоти ні голитись, ні чистити взуття. Я запам'ятав усе це, бо саме під той час дівчина, про яку йдеться, вирішила вийти заміж за приятеля мого дитинства, ходила в білому вбранні і мала трохи кирпатий, досить легковажний носик.

Четвертий у групі — капітан артилерії Матей Калудієв. Про нього я розкажу згодом, бо його теж не було в селі тієї неділі. Та якщо вже мова зайшла про капітана, не можу не відзначити один вельми сумний факт. Цей схожий на стародавнього атлета красень, ще й до того артилерист, раптом почав виявляти якийсь дивний, незрозумілий потяг до медицини. Про це мені натякнула одного разу моя колега лікар Начева, коли я випадково спитав її, чого він учащає до лабораторії.