Півроку тому в Момчилово прибула змішана військово-геологічна група. Вона чи не мала спеціальні секретні завдання на кордоні, хтозна, я не допитувався. Та й зараз не цікавлюсь, то не мій клопіт. В усякому разі, справа була дуже відповідальна, бо спеціалістів супроводжували старшини — Стоян та Георгій, щоб охороняти будинок Ілязова, де розмістився штаб військово-геологічного пункту.

Група складалася з чотирьох чоловік. її начальник — майор-картограф Стефан Інджов, старий парубок років п'ятдесяти, худий, згорблений, облисілий, з кістлявим яструбиним носом і тонкими, синюватими, ледь помітними губами. Завжди підтягнутий, поголений, у начищених до блиску чоботях, суворий, ніби вічно чимось невдоволений, він викликав у момчиловців велику шану. Щоразу, коли Інджов починав розмову з кимось із колишніх солдатів, той ставав струнко, наче перед своїм ротним командиром.

Начальник рідко сміявся, а коли осміхався, обличчя його чомусь набувало змученого вигляду, наче у хворої і дуже стомленої людини. Він не пив, але курив багато. Коли щось не ладилося в роботі, дві скляні попільнички на його столі не вміщали недопалків, попіл від сигарет падав на креслення, а в кімнаті, хоч вікно й було відчинене, повітря здавалося синюватим від диму.

Інджов був холодно чемний, стримано люб'язний, прискіпливий, коли сердився, і дуже самотній. З друзями не спілкувався, та й його, здається, ніхто не жадав бачити.

Ще один член військово-геологічної групи — старший геолог Бонн Ічеренський. Його характер теж відзначався деякими особливостями. Але до Ічеренського ми ще повернемося згодом, бо коли сталося нещастя на Ілязовому подвір'ї, його в Момчилові не було. Він поїхав на мотоциклі в Плов-див, де жила його дружина. Геолог їздив до Пловдива щосуботи після обід і повертався в понеділок опівдні. Коли запізнювався, майор хмурився, його дратували ці запізнення, погрожував покарати Ічеренського, але все те було наче грім у ясну днину.